Станіслав Ігнацій Віткевич
МАТИ
Вульгарна п’єса в двох актах із популярним епілогом
З польської переклав Михайло „Місько” Барбара
ТРЕТІЙ АКТ ЕПІЛОГОПОДІБНИЙ
ЛЕОН: […] Я навіть – не зважаючи на стільки нещасть – власне, змирився з долею. І не думайте, що я знову приймав кокаїн, як у той пам’ятний вечір, коли померла моя мати. (Показує рукою на труп, не озираючися.) Кокаїн добрий одразу, але потім страшно мститься. Я перевищив дозу і під кінець ціла реальність, розтягнена до останніх меж, випнута так, що аж зараз лусне, наїжачилася проти мене і все, пропорційно до того, як було прекрасне, стало незрозумілим і потворним. Я був у якомусь пеклі на іншій планеті, сам, тільки один єдиний з мого виду істот, самотній і страшно чужий усьому, а інші люди були для мене – разом із померлою мамою – якимись дивними, незрозумілими комахами. Так – можу сказати, що я був у моральному пеклі і не знаю, у чому ця його пекельність. Ні, о ні, не всі сутуації можна вирішити таким чином. Я не хочу бути моралізатором, але нікому не раджу приймати це свинство, хіба що вже нема чого втрачати. Я очевидно міг би вже так вчинити, але не хочу, з причин, про які я ніколи не скажу. Не маю поняття, що за тією завісою. Ця кімната, як стверджують - о, ніколи не скажу хто – немає ні дверей, ні вікон. Яким чином я тут опинився з трупом моєї матері-небіжчиці, для мене самого абсолютна таємниця. Пам'ятаю тільки, що в останній вечір увесь час по черзі пив і приймав кокаїн аж урешті: „трах!” – і я тут. При цьому у мене страшне похмілля і болить голова, і це нестерпне небажання жити, що є, мабуть, специфічною реакцією на кокаїн. Хочу підкреслити, ця ситуація цілком реальна, тобто я це я, а не якийсь двійник, я не вбивав себе, почуваюся цілком розумово здоровим і так далі, і так далі. Я тільки не в стані проаналізувати певні речі, зокрема часо-просторові зв’язки. Наприклад, я не знаю і знати не хочу скільки часу минуло з того вечора.
ГОЛОС: Ти нарешті закінчиш?
ЛЕОН: Вже закінчив. (Хлопає в долоні, завіса розсувається і видно усе товариство з попередніх актів, вони сидять на червоних стільцях на тлі чорної стіни, а крім них, ще наступні особи: Тітка, баронесса фон Оброкк (через два „КК”), Незнайомка з нормальним кольором обличчя (усі, крім розмальованої Зосі, чорно-білі), одягнена в червоне, зелене і фіолетове – її обличчя, фігура і рухи вражаюче схожі на ті самі елементи Матері. Крім цих осіб є ще Незнайомець у чорному піджачному костюмі.) О – яка несподіванка! Усе наше товариство у кімнаті без дверей і вікон. Присягаюся, що я про це нічого не знав. Я не враховую цього вільного простору, який виходить прямо у міжзоряну прірву. (Показує на публіку) Я бачу багатьох знайомих – звідки вони взялися? – це не моя справа. Але мене дивує присутність осіб, яких я не знаю, і не знаю, чому, власне, мене це дивує.
Кольорова Особа з Незнайомцем встають і підходять до нього.
ОСОБА: Ти точно не впізнаєш мене, Леонечку, я твоя мати у віці двадцяти трьох років – ще перед твоїм народженням.
Тітка встає і підходить до них.
ЛЕОН: Моя мати, цілковито виссана мною, а потім з її власної вини мною добита – лежить тут мертва. Зараз я перейду до цієї теми…
ТІТКА: Власне, ця пані узурпує право на творення чудес. Фізичне роздвоєння особистості з переміщенням у часі – ні! – це вже занадто. Оскільки ми виховані на Ейнштейні, ми не можемо це не вважати обманом навіть у сфері розумових експериментів. Розумові експерименти не дозволені, саме ті, що суперечать засадничим законам Загальної Онтології. А що ж тоді говорити про реальність, навіть прийнявши множинність реальності згідно з Леоном Хвістеком. Оскільки ця реальність снів та уяви не може бути злогізована бездоганно. Я сестра померлої: баронесса фон Оброкк, через два „КК”.
ЛЕОН: Я, той, хто майже злогізовував соціологію, я щось про це знаю. Тітка має цілковиту рацію.
ТІТКА: Я не потребую підтвердження з боку таких продуктів мезальянсу, як ти, тобто як ви, пане Венгожевський.
ОСОБА: Я зовсім не дивуюся, що ви так думаєте. Але ж ти, Леоне, такий інтелігентний хлопець – власне, я з тобою, тобто: через тебе – ні – я в твоєму товаристві зсередини, в іншому стані.
ТІТКА: Прошу обійтися без недоречних жартів у моїй присутності.
ОСОБА (грізно): А я б вам порадила заспокоїтися, бо може виявитися, що ви далеко менш реальні, ніж вам здається. Чи ви знаєте, звідки ви тут узялися?
ТІТКА (страшно збентежена): Я нічого… Я тільки хотіла… Я нічого не знаю… Я боюся…
ОСОБА: Отже, ідіть на своє місце і сидіть тихо. (до Леона) Ти жахаєш мене, Леонечку, своєю розумовою тупістю, особливо після цієї промови, яку ти виголосив спочатку і яку ми прослухали за завісою.
ЛЕОН: Я саме про це думав. Я сам був здивований тіснотою своїх думок. Це вплив кокаїну. О, я вже ніколи не прийму ані крихти цого паскудства. Так, ви моя мати у своїй молодості. Це первісний факт, який неможливо проаналізувати. Існування таке дивне…
ОСОБА: Стоп! Ти маєш схильність до довгих промов, а це нудно для публіки, особливо для тих осіб, які не мають відповідної кваліфікації для розуміння твоїх думок. Я мушу тобі сказати, що твої ідеї геніальні – я говорю про ті суспільні концепції. Якби вони мали успіх раніше, все б пішло інакше.
ЛЕОН: Ви мене втішаєте. Однак це не змінює того факту, що там лежить труп моєї матері, яку я вбив.
ОСОБА: Досить – я хочу тебе познайомити з батьком, якого ти не знав. Його повісили, коли ти мав три роки. Ти його точно не пам'ятаєш. Альберт (вимовляє це ім'я на французьський манер) – твій син Леон.